Історія села

                                     ІСТОРІЯ  СЕЛА  СВІЧКІВКА.

За переказами з покоління в покоління мешканців села  Свічківка: «…в давні часи, на місці  де  тепер  розташована  Кохнівка,  було  укріплення-городище  Чумгак». Доказом  цього  є  карта  України  Гільйома  Левесара Боплана – французького  військового  інженера,  на  якій  нанесено  дані,  і  по  нашій  території  в  тому  числі,  за  1639  рік.  На  карті  зображене  поселення Чумгак  (Chumhak) на  місці  теперішньої  Кохнівки,  під умовною позначкою  Орріdum,  по  латинському – укріплене  місто,  на  цій  же  карті,  видання  іншого  року,  більш удосконаленій,  Чумгак  умовно  позначений значком  Urbs  munita– місто  з  укріпленнями.  І  помилки  тут  бути  не  може – укріплене  містечко  Чумгак  було  розташоване  якраз  на  місці  «cтарої  Кохнівки»,  а  не  в  Коломицях,  Старосіллі  чи  біля  Кантикузівки,  як  повідомляють  деякі  джерела.  Це  був  стратегічний  об’єкт  і  його  місце  знаходження  зображено  безпомилково.  Такими  ж  умовними  знаками  на  Полтавщині  позначені Krasnopol  (зараз  село  Сорочинці),  Litenka  (село  Лютенька),  Zynkov  (райцентр  Зіньків),  Drihalow  ( мст  Недригайлів,  райцентр  Сумської  обл.).  Ці  військові  укріплення  були  обнесені  частоколом,  ровами,  або  насипними  валами.

 На  той  час  містечко  Чумгак  мало  зручне  розташування  біля  великого  Лубенського  шляху,  який  сполучав  великі  міста  Переяслав  та  Лубни.  Фортифікаційне  укріплення  Чумгак  було  підпорядковане  Речі  Посполитій,  так  як  наш  край  з  1569  року  попадає  під  владу  цієї  польсько-литовської  держави.

 У1636 році  Чумгак  згадується,  як  один  з  маєтків  в  Задніпров’ї,  де  вироблялася  селітра  для  виготовлення  пороху.  Тут  діяла  урядова  «Адміністрація  селітряних  маєтків»,  якій  підпорядковувалися  міста  Березань,  Биків,  Яблунів,  Миргород,  а  також  маєтки  Полтава,  Зигмунтів,  Краснопіль,  Крукпіль  і  Чумгак.  Селітряне  виробництво  в  Україні  1621  року  було  передане  королівському  коморнику  Бортоломею  Облаковському.

 Нажаль  історія  приховала  від  нас  імена  перших  поселенців  та  дату,  коли  було засноване  наше  село. А  сталося  це  набагато  раніше  того  часу  коли  була  створена  карта  Боплана – як  мінімум  це кінець  ХVІ  століття.  Щоб  поселення  набрало  статусу  містечка  потрібно  не  один  десяток  років  його  розвитку,  хоча  у  тогочасному  вигляді  містечка  були  невеличкими  селами  з  якоюсь  примітивною  інфраструктурою – постоялий  двір,  церква,  корчма,  шинок  і  т.п.

 З  ціллю  колонізації  краю  польські  магнати  також  і  цілеспрямовано,  а  в  деяких  випадках  і  насильно  оселяли  людей  з  інших  територій   на  Лівобережжі.  Можливо,  коли  будувалось  військове  укріплення  Чумгак,  то  й  відбувалося  сюди  підселення  нових  переселенців.

 Згадку  про  Чумгак  маємо  від  польського  шляхтича  Станіслава  Освеціма  у  його  щоденнику  за  21 листопада  1643  року.  «У  півмилі  від  Пирятина  ми  переправилися  через  Оржицю, і,  проїхавши  ще  дві  з  половиною  милі,  ночували  в  містечку  Чумгак,  яке  належить  Конецпольському».

 Станіслав  Конецпольський – знаменитий  польський  магнат,  військовий  полководець  Речі  Посполитої.  Він  мав  безліч  маєтностей  по  всій  державі.  По  смерті  С. Конецпольського  королівським  наданням  від  28. V. 1648  року право  на  батьківські володіння отримав син коронного гетьмана – Олександр Конецпольський.  У наданні  йдеться  про  «добра  і  слободи»  Гадяч,  Миргород,  Яблунів,  Чумгак,  Краснопіль (Сорочинці),  Зигмунтів (Устивицю),  Лютенки  та  «всі  інші  здавна  і  свіжо осаджені»,  що  їх  доти  тримали  Бартоломій  Облаковський,  Лукаш  Жолкевський  і  зрештою  Станіслав  Конецпольський.

 Як  стверджують  історичні  джерела  під  час  визвольної  війни  українського  народу  1648  року  під  проводом  Богдана  Хмельницького,  військове  укріплення Чумгак  було  знищене  багаточисельним   козацьким  загоном  під  проводом  Лисенка-Вовгури,  при поході  його  на  Лубни,  які  він  розорив  і спалив  до  тла.  Слова:  «Вовгурівці  ідуть!» - наводили  жах  і  страшну  паніку  на  поляків.  Вовгурівці  відмічалися  особливою  люттю  до  своїх  ворогів.  «Летописи  повествуют,  что  Лысенко  с  Вовгуревцами  ратовал  более  около  Канева,  дрался  отчаянно,  зверски,  сдирая  без  пощады  кожу  с  Униатов  и  Жидов,  которые  тогда,  вместе  с  Поляками,  были  главными  врагами  Украины».

 Нам  доводиться  тільки  уявляти,  що сталося  з військовим  маєтком  Чумгак,  польського  підпорядкування,  після  лютої  козацької  розправи.  Тут  відбулася  велика  трагедія,  після  якої  не  залишилося  і  сліду  від  військового укріплення.

Чутки  про  якусь  велику битву  біля  нашого  села  від  старожилів  дійшли  і  до  сьогодення.

Та  все  ж  тут  залишилися  жити  люди.  Після  визвольної  війни  1648  року,  та  Переяславської  ради  1654  року,  територія  нашого  краю  входить  до  Гетьманщини,  яка  підпорядкована  російському  царю.

Слідуючу  згадку  про  Чумгак  маємо  з  жалуваної  грамоти московських царів  Івана  та  Петра  Івану  Мировичу  1689 року,  одному  з  великих  землевласників  нашого  краю,  представнику  козацької  старшини:  «…за  селом  Драбовцами  хутор  со  ставом  с  лесом  Драбовым  и  выпасами  и  скотскими  сіножатями,  в  Чумгаце  лес  с  хутором  и  сіножатями…»

 У  1680-х  роках  Леонтій  Назарович  Свічка – полковник  Лубенського  полку,  який  належав  до  найближчого  оточення  гетьмана  Лівобережної  України  Івана  Мазепи,  захопив  степ  і  ліс  на  лівому  березі  річки  Чумгак  і  почав  оселювати  тут  хутори.  У  1699  році  ці  землі  він  відписав  своєму  сину  Лук’яну,  а  той  продав  їх  значковому  товаришу  Пирятинської  сотні  Лубенського  полку  Федору  Андрійовичу  Кохну  за  20  талерів.

 Маємо  відомості  за  1700 рік,  коли  знатний  полку  Лубенського  товариш,  багатий  козак  Федір  Андрійович  Кохно  скупив  за  безцінок  у  селян  та  рядових  (бідних)  козаків,  внуків  чи  синів  перших  поселенців  їх  «отчизні»  та  «дідизні»  грунти,  хуторці  Сухої (Гнилої)   Оржиці,  Чумгак  і  в  1720  році  «за  военные услуги»  отримав  на них  від  гетьмана  Скоропадського  універсал,  ставши  власником цих  земель.

У  1723  році  Ф.А. Кохно  продав  «лес  Шрамковщина  и  ярки  по  речце  Чумгак  вверх  и  вниз  от  городища  Чумгак»  своєму  зятю  Данилу  Прохоровичу.

За  переказом  покійного мешканця  нашого  села  Мороза  Олексія  Миколайовича,  маєток  Кохна  знаходився  при  в’їзді  в  село  по  ліву  руку  в  сторону  с. Погреби,  де  пізніше  жив  пан  Ходоровський.  Його  посполиті  та  козаки  жили  трохи  поодаль  маєтку  у  напрямку  х. Бондарівка.  Пізніше  це  місце  називали  «Стара  Кохнівка»,  а  згодом – «урвище  Пусті  городи».  

 Саме  з  середини  1720-х  років  городище  Чумгак  було  переіменоване  в  село  Кохнівка.  На  вигоні  за  маєтком  була  церква,  а  на  краю  села,  в  напрямку  Погребів  було  старе  кладовище,  сліди  якого  збереглися  і  до  наших  днів.  Воно  знаходилося  праворуч  від  сучасного  шляху  на  с. Погреби  ближче  до людських  дворищ.

На  польській  карті  (Atlas  historуcznу  RZECZYPOSPOLITEJ  POLSKIEJ)  середини  XVIIстоліття  бачимо  Кохнівку  (Kachnowka) і  Свічківку  (Sweczkowka).  На  цій  карті  позначено  2  водяні  млини – один  на  річці  Чумгак,  інший – на  греблі,  що  з’єднує  Кохнівку  зі  Свічківкою,  де  раніше  був  став.  Позначено  церкву  у  Кохнівці  і  церкву  у  Свічківці. 

Відомо,  що  у  Ф.А. Кохна  було  3  сина – Іван,  Григорій  і  Петро  та  4  доньки.  Чи  всі  доньки  його  рідні  невідомо.  Помер  Федір  Андрійович  Кохно  1735  року.

Сину  Івану  він  завіщав  поселення  Погреби  з  оселеними  там  людьми.  Іван  Кохно  був  знатний  полку  Лубенського  товариш,  відправився  у  військовиій  похід  у  Крим,  де  і  загинув  16.01.1736  року.  Перед  походом  свої  землі  і  інше  добро   він  залишив  у  опіку  своїй  мачусі  Марії  Степанівні  Самусь (онука  гетьмана  Самуся),  яка  потім  грунт  Погребів, поля,  ліси,  сіножаті  передала  своїм  зятям  Данилу  Прохоровичу,  Федору  Харченку,  Данилу  Капистянському  та  Георгію  Тимковському.

Про  Григорія  Кохна  відомо  тільки  те,  що  він  був  Значковим  товаришем  Лубенського  полку,  а  його  зять  у  1747  році  мав  у  с.  Кохнівці  підданих  убогих  1  двір  на  дві  хати  і  13 бездвірних  хат  та  14  ратушних  служителів.

Третій  син  Ф.А.  Кохна – Петро,  був  убитий    підданими  графині  Марії  Кантикузиної  при  насильницькому  захваті  нею  Кохнових  грунтів,  сіножатей,  млинів.

Село  Кохнівка  входило  до  Яблунівської  сотні Лубенського  полку аж  до її  ліквідації  1782  р.  разом  з  іншими  сотнями.

 Кому  надалі  перепродувалось  село  Кохнівка  і хто  був  тут  господарем  грунтів  у  кінці  ХVIII століття  невідомо.

Василь  Леонтійович  Свічка,  (другий  син  Лубенського  полковника  Леонтія Назаровича  Свічки),  у  1706  році  купив  «стінку  стоячу  над  Чумгаком,  з  яром  сінокісним…»  і  оселив  тут  слободу,  яку  в  честь  господаря  називають  Свічківкою. 

Василь Свічка  був «значимим товаришем  військович,  бунчуковим  товаришем  Лубенського  полку».  Перша  дружина – Февронія  Андріївна  Солоніна,  в  шлюбі  з  1694  року.  Друга  Дружина – Анна  Івановна  Мазарковна.  Діти – Стефан,  Іван,  Домнікія,  Катерина,  Ганна,  Агафія.  Помер  Василь  Леонтійович  Свічка  у  1714  році.  Його  спадок  був  поділений  між  дітьми. 

Син  Іван  у  спадщину  після  батька  отримав  село  Антонівку  і  землі  при  річці  Чумгак  з  селом  Свічківка.  Іван  Васильович  Свічка  був  бунчуковим  товаришем  Лубенського  полку  1732  року.

Доказ  про  існування  земельних  володінь  Івана Свічки  маємо у  щоденнику  Якова  Марковича – господаря  маєтності  села  Перервинці.  Запис  зроблений  18 серпня 1731 року:  «їздив  (із  Перервинців) до  хутора  Троцького (Хомовщина),  а  за  хутором  до  хутора  Свіччиного,  бачив  косарів,  які  наше  сіно  косили».   4 серпня  1733 року: «…сіно  забрать Свічки  Івана,  а  «заоре  покошене» (покошене  на  полі  Я. Марковича), - так  він  приказував  своєму  старості  в  селі  Перервинці.

Помер  Іван  Васильович  Свічка  бездітним,  залишивши  спадщину  сестрі  Домінікії.  До  смерті  брата  вони  разом  володіли  і  селом  Антонівка.

Домінікія  Василівна  Свічка  була  у  шлюбі  з  1724  року  із  Ілльою  Олександровичем  Олександровичем,  військовим  товаришем.

Катерина  Василівна  Свічка  була  в  заміжжі  за  Миколою  Івановичем  Юркевичем.  Обидва  ці  поміщики  (Олександрович  і  Юркевич – зяті  Василя  Леонтійовича  Свічки),  та  їхні  діти,  мали  у  Свічківці  кожний  свій  приїжджий  двір – садиби,  у  яких  були  панські  покої  для  проживання,  під  час  приїзду  сімей  до  села,  та  хати  для  постійного проживання  двірні (прислуги).

Родовий   же   маєток  Олександровичів  знаходився  у  Великій  Кручі.  Це  був  знатний  рід  тодішньої  аристократії.

В  описах  «Київського  намісництва»  за  1781  рік  Свічківка  записана  слободою.  Тут  було  всього  хат  посполитих  (посполитий – у  ХVIII  ст.  належать  до  селян),  власницьких  (поміщицьких)  та  козацьких  підсусідків – 48,  в  яких  проживало  239  душ.

До  кінця  ХVIII  століття  в  Свічківці  поміщики  постійно  не  проживали,  і  лише  з  початком  XIX  століття  тут  поселилися  Олександровичі,  а  Юркевичі  продали  свої  володіння   ротмістру  Івану  Піщанському,  який  оселився  тут  з  родиною.  Частиною  Свічківки  володіла  і Серафима  Фабріціус.

Володарями  Хомовщини  була  поміщиця-дворянка  Софія  Андріївна  Галенковська-Карпінська,  а  потім  її  сини  Віктор  та  Валеріан.

До 1821 року  Свічківка  належала  до  парафії  Миколаївської  церкви  села  Кохнівки.  9  червня  1821  року  у  зв’язку  з  тим,  що  дерев’яна  будівля  кохнівської  церкви  за  старістю  стала  непридатною  для  ведіння  служби,  священним  синодом  церкву  було  скасовано  і  створено  Свічківську  парафію  з  мурованою  церквою  с. Свічківки.  Ця  церква  була  побудована  на  кошти  поміщика  Варфоломія  Івановича  Олександровича.  За розмірами  вона  була  мала  і  знаходилася  на  правах  домової  церкви  поміщика:  в  її  стінах  проводилося  богослужіння  для  сім’ї  поміщика  та  запрошених  ним  людей. 

З  переказів  старожилів  ця  церква  знаходилася  при  повороті  на  х. Хомовщина  (Троцького)  біля  стадіону,  де  був  і  сам  маєток  Олександровичів.

   Фактично  служба  у  кохнівський  церкві  була  припинена  в      

   кінці  1822  року.

   У свічківській  церкві  богослужіння  для  парафіян    

   розпочалося  з  1823  року.

   Свічківська  парафія  була  великою. Вона включала в себе    

   населені  пункти – Свічківку,  Кохнівку,  Хомовщину, Остапівку,    

   Антонівку,  Сербинівку,  Чепурівку,  Саївку,  Мечет.  Прихожан    

   було  дуже  багато.

На  середину  ХVІІІ  століття  у  Кохнівці  є  два  господарі:   

Іван  Максимович Фабріціус – відставний  підполковник    

царської  армії,  та  Костянтин  Павлович  Ходоровський – артилерії  штабс-капітан.  

Після  смерті  Фабріціуса  І.М.,   Ходоровський  купив  (скоріше  за  все  у  сина  Фабріціуса – Івана  Івановича),  частину  грунтів,  про  що  маємо  відомості  з  книги  чудового  краєзнавця  Драбівщини  Володимира    Щерби.  Він  посилається  на  Уставну  грамоту  панів  Фабріціуса  та  Ходоровського  з  часів  відміни  кріпосного  права.  «Уставна  грамота  говорить  про  те,  що  в  селі  значиться  по  десятому  народному  перепису  63  душі  чоловічої  статі  селян,  дворових  сім  душ.  Але  побажали  одержати  наділ  землі  з  цих  селян  дворових  лише  троє.  Отже,  землю  повинні  були  одержати  66  селян  чоловічої  статі  (жінки  не  брались  до  уваги).  До реформи  селяни  користувалися  103  десятинами  польової  землі  та  майже  14  десятинами  садибної.  Після  реформи  було  залишено…  78  десятин  польової  та 8  десятин  садибної.  У користуванні  селян  залишився  вигін  розміром  4  десятини.  Отже  разом  з  вигоном у  середньому  кожен  селянин  одержав  1,3  десятини  землі,  або  по  1,1  десятини  землі,  тобто,  чи  не  найменше  по  всій  Полтавщині.  Далі  Уставна  грамота  регламентувала  порядок  користування  попівським  ставом,  який  залишався  спільним  для  поміщика  і  селян,  причому,  мочити  в  ньому  коноплі – основну  сировину  для  виготовлення  полотна,  а,  отже,  і  селянського  одягу,  не  дозволялося.  Зате  став  на  річці  Чумгак  залишався  у  виключному  користуванні  поміщика.  Цікаво  було  й  регламентовано  користування  вигонами,  через селянський  вигін  поміщик  мав  право  перегонити  худобу,  а  ось  через  поміщицький,  який  теж  називався  попівським,  селяни  не  мали  права.  Ловити  ж  рибу  селянам  заборонялося  у  обох  ставках.  Цим  правом  користувався тільки  поміщик  Фабріціус.

Як  видно  з  Уставної  грамоти  поміщик  не  збирався  віддавати  землю  селянам  задарма.  А  тому  за  кожну  десятину садибної  землі  кохнівці  зобов’язані  були  платити  5  карбованців  10  копійок.  А  за  кожну  десятину  польової – 2  карбованці  50  копійок.  Неважко  здогадатись,  чому  така  різниця  у  вартості  садибної  та  польової  землі – поміщик  здер  із  селян  не  лише  за  садибну  землю,  а  й  за  ті  халупи,  які  стояли  на  ній.  Крім  того,  Уставна  грамота  визначала  строки  сплати  грошових  повинностей  за  відведену  у  користування селян  землю.  Щороку  вони  повинні  були  платити  поміщику  6  серпня,  14  листопада  та  17  березня.    

Кохнівську  Уставну  грамоту,  як  видно  із  тексту,  підписали  з  одного  боку  артилерії  штабс-капітан  Костянтин  Павлович  Ходоровський,  а  з  іншого – тимчасово  зобов’язані  селяни  Кохнівки.  Власне,  селяни  важливого  документа  не  підписували  з  тієї  причини,  що  були  неписьменні.  «А  вместо  их,  неграмотных,  по  личной  просьбе  руку  приложил  мещанин  города  Пирятина  Степан  Кургузов».  Також  замість  свідків  з  Хомівщини  та  Мечеті  руку  приклав  якийсь  Василь  Запорожець.  Підписав  Уставну  грамоту і мировий  посередник  Морозович.

В  уставній  грамоті  згадується  спершу  поміщик  Фабріціус, а потім – Ходоровський.  Помилки  тут  немає.  Справа  в  тому,  що  у  1862  році,  коли  був  написаний  цей  документ  більшою  частиною  кохнівської  землі  володів  підполковник  Фабріціус.  А  коли  складався  план  поміщицького  та селянського  землекористування  в  1874  році,  то  Фабріціус  вже  помер,  а  його  землі  були  куплені  штабс-капітаном  Ходоровським.  Останній  же  переробив  Уставну  грамоту  на  свій  смак.  Це  видно  з  того,  що  перша  і  четверта  сторінки  документа  були  написані  дещо  іншим  почерком,  на  зовсім  інших  друкованих  бланках.  Звинуватити  Ходоровського  у  фальсифікації  Уставної  грамоти  у  нас  немає  можливості,  бо  немає  викинутих  ним  аркушів,  які  б могли  порівняти.  Але  ясно  одне:  поміщик  дотримувався  власної  вигоди.

Цікава  приписка    з  цієї  точки  зору  є  на  плані  поміщицького  та  селянського  землекористування,  який  складався  вже  при  Ходоровському  в  1874  році:«…к  сему  плану  депутат  с  духовной  стороны  священник  Феодор  Пущинский  руку  приложил.  К  сему  плану  Петр  Александрович  руку  приложил.  К  сему  плану  диакон  Платон  Якубовский  руку  приложил».  Отже,  план,  погоджуючись  з  ним  підписали  поважні  свідки.  А  селяни?  Читаємо  далі:  «А  прочие  господа  владельцы  по  посланой  повестке  для  рукоприкладства  ни  сами  не  прибыли,  ни  поверенных  от  себя  с  законными  доверенностями  не  прислали,  в  чем  и  свидетельствуют  ниже  подписавшиеся  понятые  сторонние  люди».  Але  ці  «понятые   сторонние  люди»   були  неписьменними  і  не  могли  прочитати  того,  що  їм  підсовували  в  Пирятині.

Отже,  те,  що  селяни  Кохнівки  не  прибули  в  Пирятин,  щоб  підписати  план  землекористування,  все  ж  наводить  на    думку,  що  через  13  років  після  реформи  в  Уставну  грамоту  були  внесені  якісь  такі  зміни,  якими  селяни  були  незадоволені  і,  ясна  річ,  підписувати  план  відмовилися.»

От  таке  самоуправство  кохнівських  землевласників  бачимо  на  той  час.

Кожен  з  них  мав  свій  маєток  з  гарним  садом.  Обійстя  Фабріціуса  було  по  праву  сторону  від  в’їзду  у  село  зі  сторони  Драбова,  а  Ходоровського – по  ліву.

За  переказами  пан  Фабріціус  був  жорстокою  людиною  і  часто  наказував  за  провини  своїх  селян-кріпаків  нагайкою  чи  батогом  на  конюшні.  За  Ходоровським  теж  залишилася  недобра  слава  жадібного,  нечесного  поміщика.

1861  року  у  зв’язку  зі  змінами  адміністративного  устрою  Російської  імперії  Пирятинський  повіт  був  поділений  на  15  волостей.  В  тому  числі  і  на  нашій  території  була  створена  Коломицівська  волость,  у  яку  входили  і  «деревня Кохновка»  і  «село  Свечковка».   (Чого  «деревня»?,  тому,  що  коли  у  селі  зникала  церква,  то  таке  село  у  російській  імперії  набувало  статусу  «деревни»).

У  Свічківці  1865  року  мешкало  566  людей,  а  в  Кохнівці  налічувалося  23  домохазяї  зі  своїми  сім’ями.

На  карті  Полтавської  і  Київської  губерній  1860-1890  років  бачимо  і  Кохнівку  і  Свічківку,  але  церкви  у  Кохнівці  вже  не  позначено,  також  немає  водяного  млина  на  греблі.

У  1887  році  було  засноване  Свічківське  земське  однокомплектне  училище  (школа  з  дворічним  строком  навчання).  Шкільне  приміщення  було  збудоване  на  вигоні.  У  школі  навчалися:  1894 – 54 хлопчики  і  2  дівчинки;  1895 – 58  хлопчиків  і  2  дівчинки;  1896 – 63  хлопчики  і  2  дівчинки. 

1897  року  була  відкрита  жіноча  церковно-парафіяльна  школа.

18  травня  1891  року  у  с. Свічківка  була  освячена  новозбудована  церква  Святого  Миколая  Чудотворця,  яка  будувалася  біля  десяти  років.  Велику  участь  у  будівництві  приймала  громада  села,  а  особливо  ініціатором  і  меценатом  був  поміщик  полковник  Іван  Іванович  Фабріціус,  який  після  виходу  у  відставку,  повернувшись  до  рідного  дому,  був  обраний  у  Свічківці  церковним  старостою.  Він  і  розпочав  пошук  коштів  на  будівництво  церкви.  Громадою  та  меценатами  було  зібрано  8000  карбованців.  Згодом – у  1886  по  1889  роки,  Іван  Іванович  був  головою  Пирятинської  земуправи,  і  завдяки  йому  було  виділено  ще  4000  карбованців  позички  на  добудову  храму.  Кожен  господар  двору  приходу  повинен  був  привезти  з  Переяслава  одну  деревину  для  новобудови.  Фундамент  церкви  був  цегляний.  Цегла  клалася  на  розчин  замішаний  на  курячих  яйцях,  які  теж  збирала  громада. 

По  смерті  полковник  І.І. Фабріціус  був  похоронений  біля  цієї  Миколаєвської  церкви  зі  східної  сторони  1893 року.   Його  маєток  і  землю – 300  десятин  родичі  продалипетербурзькому  генералу  Давидову  Миколі  Олександровичу. 

Жінка  Давидова – Катерина  проживала тут  з  дітьми  до  початку  20-х  років  ХХ  століття,  а  після  встановлення  в  селі  Радянської  влади  виїхала  з ними  до  Петрограду.  Сам  генерал  Давидов,  коли  перебував  на  військовій  службі, спочатку  приїздив  до  сім’ї  у  відпустку.  Коли ж  вийшов  на  пенсію,  то  проживав  з  сім’єю  у  Кохнівці  постійно,  виїжджаючи  інколи  на  зиму  до  Петербургу.  І  коли  його  жінка  Катерина  назавжди  поїхала  до  Петрограду,  він  залишився  жити  в  селі.   Згодом  місцеве  радянське  керівництво його  направило  до  Пирятина,  де  він  працював  при  воєнному  комісаріаті,  одружившись  вдруге.  А  пізніше  генерал  Давидов  працював  завгоспом  у  пирятинській  райспоживкооперації.

1894  року  у  Свічківці  організований  фельдшерський  пункт,  який  обслуговував  Свічківку,  Кохнівку,  Коломиці,  Ковтунівку,  Остапівку,  Антонівку,  Хомовщину.

1912  року  «село  Свечковка»  і  «деревня  Кохновка»  входять  до  Кантакузівської  волості  Пирятинського  повіту.  У  Свічківці  на цей час  633  мешканці  у  Кохнівці – 250.

Восени  1917  року  відбулася  Велика  Соціалістична  революція  і  повсюди  встановлювалася  Радянська  влада.  Не  виключенням  було  і  наше  село – 25  грудня  1918  року  у  Кохнівці  і  Свічківці  була  установлена  Радянська  влада.  Про  цей  цікавий  період  є  опис  Мороза  Олексія  Миколайовича – безпосереднього  учасника  тих  перемін  у  житті  мешканців  нашого  села. 

В  цей  час  йшла  Громадянська  війна  і  влада  переходила  то  до  більшовиків,  то  до  білогвардійців.  19  серпня  1919  року  Кохнівку  і  Свічківку  зайняв  загін  армії  генерала  Денікіна,  але  ненадовго.  Уже  весною  1920  року  селяни  засівали  свою  землю  при  Владі  Рад.   У  цьому  ж  році  була  створена  Свічківська  сільська  рада  та  комітет  незаможних  селян.  Першим  головою  сільради  був  Никифор  Іванович  Попко,  головою  комнезаму – Бондаренко  Андрій  Григорович. 

У  селі  Кохнівка  теж  була  створена  Сільська  рада – голова  Гордієнко  Андрій  Іванович,  та  комнезам – голова  Грищук  Борис  Борисович.  Пізніше  Кохнівська  сільрада  увійшла  до  складу  Свічківської.  До  складу  Свічківської  сільської  ради  входили  села  Свічківка,  Кохнівка,  Остапівка,  Хомовщина,  Ковтунівка.

У 1921 році створена партійна  організація  комуністів.  Перший парторг – Пісоцький  Юхим  Михайлович. Похоронений  у  центрі  села  біля  клубу  (праворуч)  над  дорогою.

У  1922  році  заснована  комсомольська  організація.

1923  року  у  Свічківці  була  створена  одна  з  найкращих  хат-читалень  у  районі.

У цьому ж 1923 році був створений  Драбівський  район,  що  входив  до  Прилуцького  округу.

1925  року  у  селі  Кохнівка  було  65  дворів,  368  мешканців.  У  селі  Свічківка – 206  дворів,  1062  мешканці.

25 січня 1925 рік – у  Кохнівці організоване  споживче  кооперативне  товариство.  Голова–  Мороз  Олексій  Миколайович. 

1929  року  побудовано  нову  школу  у  с. Свічківка.

В  1929  році  у  Кохнівці  створений  перший  СОЗ  (спільний  обробіток  землі).  Головою  був обраний  Мороз  Федор  Миколайович.  Він  же  був  обраний  головою  колгоспу  «Перемога»,  який  був  створений  у  1930  році. 

Також  у  1930  році  були  утворені  2  колгоспи  і  в  с. Свічківка – к-п  «Іскра»,  голова  Гнатій  Трохим  Онойович,  та  колгосп  ім.  Леніна,  голова  Козленко  Гордій  Омельянович.

1930  року  у  селі  Кохнівка  було  65  дворів  і  367  мешканців,  у  селі  Свічківка –  212  дворів  і  1087  мешканців.

Всі  довоєнні  роки  жителі  Кохнівки  і  Свічківки  працювали  на  ланах  рідних  колгоспів  та  розвивали  їхню  матеріальну  базу.  Було  дуже  важко  робити  перші  кроки  у  побудові  колгоспного  життя.  Важкі  1932-1933,  1937  роки  голодомору.  Пережили  наші  селяни  і  розкуркулення,  і  політичні  репресії.  Багатьох  з  них  було  вислано  з  села  до  Казахстану,  Оренбурзької  області,  на  Північ…  Декілька  осіб  були  розстріляні  за «приговорами  троек»,  пізніше –   реабілітовані  посмертно.

22  червня  1941  року  розпочалася  Велика  Вітчизняна  війна.   243  жителі  Свічківки,  Кохнівки  і  Хомовщини  брали  участь  у  боях  з  німецько-фашистськими  загарбниками.

19  вересня  1941  року  село  було  окуповане  німецькими  військами, а перед  цим  піддавалося  артобстрілу  зі  сторони  Пирятина.  Якраз  під  Кохнівкою,  у напрямку  с. Погреби,  де  був  колгоспний  сад,   11  вересня  зупинилася  колона  з  сільськогосподарською  технікою,  яка  направлялася  з  Переяслава  в  евакуацію  у  Саратовську  область.  От  фашисти  і  намагалися  її  знищити.  17  вересня  вся  ця  колона  була  покинута  під  Кохнівкою.  Люди – 90  осіб,  які  її  супроводжували,  втекли  хто  куди,  і  подальша  доля  с/г  колони  (54  трактори, 6  коней, 3  автомашини  і  матеріальні  цінності)  невідома.  Напевне  німці  використали  все  при  роботі  «громдворів»  під  час  окупації,  яка  тривала  рівно  2  роки.

Після  захвату  німцями  села  був  створений  старостат  на  чолі  зі  старостою  Сурмач  Олександром  Федоровичем  та  старшим  поліцейським  Климовським.  Комендант  Беккер  знаходився  у  Драбові.  У  Кохнівці  стояла  німецька  воєнно-шляхова  комендатура.  Були  створені  сільськогосподарські  організації  під  назвою «Громадські  двори».  Доросле  населення  села  працювало  як  і  в  колгоспі – вирощували  урожай.  Хто  не  виходив  на  роботу,  той  карався нагайкою.  Зимою  розчищали  шляхи  від  снігу.  Щоденно  селяни здавали  німцям  молоко,  яйця.  Крім  цього  ще  здавали  і  м'ясо.  Зернові, скот, свині фашисти відправляли на залізничну  станцію  Драбово-Барятинське.  Забирали  примусово  з  сіл в  Німеччину  на  роботи  молодь.  Де  хто  з  «остербайтерів»  не  повернувся  після  війни  додому,  дехто  помер  уже  вдома,  підкошений  важкою  працею    та  хворобами...

З  наступом  Радянських  військ,  наша  територія  була  покинута  з  боями  німецькими  окупантами  19  вересня  1943  року.  Німці,  відступаючи,  спалили  колгоспні  сараї,  зірвали  міст  через  річку  Чумгак… 

При  визволенні  сіл  Cвічківки  та  Кохнівки  загинуло  11  воїнів  Радянської  Армії.  Вони  були  спочатку  поховані  у  різних  могилах,  а  в  1944  році  перепоховані   у  центрі  села  Свічківка  у  братській  могилі.  1951  року  на  могилі  встановлено  залізобетонну  скульптуру  солдата  з  автоматом  (висота  2,5  метри)  на  цегляному  постаменті  з  меморіальним  написом. 

Осінню  1943  року  воєнно-польовим  комісаріатом  з  наших  сіл  були  мобілізовані  до  лав  Радянської  армії  молоді  хлопці  та  чоловіки,  які  з  різних  причин  опинилися  вдома  під  час  перших  років  війни  (втеча  з  полону,  вихід  з  оточення,  ті,  котрих  німці  самі  відпустили  з  полону  додому).  Після  мобілізації  їх  зразу  ж  кидали  у  бій  при  форсуванні  Дніпра,  взятті  берегових  німецьких  укріплень – дотів,  бої  за  різні  плацдарми…  І  ось  вони,  ненавчені  елементарним  військовим  діям,  гинули,  навіть  інколи  не перевдягнені  у  військову  форму.  А  додому  приходила  «похоронка» - «Пропал  безвести».  Так  загинули  майже  всі  призовники  осені  1943  року.

З  243  мешканців,  що  приймали  участь  у  Великій  Вітчизняній  Війні,  159  загинули  у  боях  чи  пропали  безвісті.  На  увічнення  їхньої  пам’яті,  на  початку  1970-х  років,  у  центрі  села  Свічківка  встановлено  обеліск.

З  визволенням  території  від  окупантів  розпочинається  відбудова  колгоспного  устрою  і  тепер  уже  колгоспники  працювали  на  Радянську  армію, допомагаючи  їй  продовольством.  У  селах  залишилися  тільки  жінки  та  старики.  Ось  цім  людям  і  упав  на  плечі  весь  тягар  відродження  колективних  господарств,  доки  не  повернулися  з  війни  чоловіки.

1949 року  колгосп  «Перемога» села  Кохнівка,  колгосп  «Рання  зоря» села Хомовщина,  два  колгоспи – «Іскра»  та  ім.  Леніна,  села  Свічківка,  були  об’єднані  в  один  великий  колгосп  ім.  М.В. Фрунзе.  Площа  земель  цього  господарства  сягала  за  3000  гектарів.  Головою  к-п  ім. Фрунзе  був  обраний  Троян  Антон  Артемович.  З  цього  часу  Кохнівка  входить  до  складу  села  Свічківка.

З  ходом  часу  мінялися  керівники  господарства  та  ішла  його  розбудова. Напрям  господарства  був  зерно-буряковий  з  розвинутим  м'ясо-молочним  тваринництвом.  Так  1971  року  на  колгоспних  фермах  було  632  голови  великої  рогатої  худоби.

Паралельно  з  розвитком  господарства  покращувався  і  добробут  мешканців.  У  60-70  роки  повним  ходом  будуються  нові  оселі  колгоспників  та  іде  розбудова  інфраструктури  села.  У  1963  році,  шляхом  народної  будови,  була  розширена  середня  школа,  у  якій  навчалося  біля  350  учнів.  До  послуг  жителів  села  було  2  бібліотеки,  філія  зв’язку,  побутовий  комбінат,  ощадна  каса,  новозбудований  фельдшерсько-акушерський  пункт,  шість  магазинів,  дитячі  ясла-садочок  на  50  дітей,  клуб  у  приміщенні  старої  церкви  на  150  місць.  За  період  1963-1977  роки  у селі  колгоспниками було  зведено  86  хат.

На  1  січня  1968  року  кількість  населення  с.  Свічківка  становила  833  особи,  1971  року – 849,  1972  року – 842.  До  школи  у  1972  році  ходило  навчатися  273  учні. 

1976  року  колгосп  ім.  Фрунзе  був  об’єднаний  з  колгоспами  сіл  Погреби  та  Мойсівка  в  один  садівничий  радгосп  «Комуніст».  Цього  ж  1976   року,  у  серпні  місяці,  уночі,  згоріло  приміщення  старої  церви,  у  якому  багато  років  (з  середини  1960-х р.р.) розміщався  клуб.  Новий  клуб та  бібліотека були побудовані  на  осінь  1978  року.

Свічківка  у  садівничому  радгоспі  «Комуніст»  перебувала  до  1980  року.  Потім  була  від’єднана  у  окремий  садівничий  радгосп  «Мирний».  Більше  150  гектарів  земель  були  під  фруктовим  садом  та  городиною. 

Тяжкою  працею  наші  односельці  розбудовували  село  та  його  колгоспно-радгоспне  господарство.  Всім  їм  наш  земний  уклін. 

За  самовіддану,  багаторічну  працю  почесним  званням  «Майстер  Золоті  руки»  були  нагороджені  у  різні  роки  Богдан  Володимир  Борисович,  Дудченко  Микола  Васильович,  Згуровець  Павло  Сергійович.

З  розпадом  Радянського  Союзу  та  з  настанням  незалежності  України  1991  року,  рухнули  і  господарства  по  всій  її  території.  Настала  тяжка  пора  розрухи,  безконтролю,  безпорядку,  безробіття,  злиденного  життя  бувших  колгоспників  та  робітників  радгоспів.  Не  обійшла  ця  участь  і  наше  село  Свічківку.  Повністю  змінився  устрій  на  селі.  Радгоспну  землю  було  розпайовано  між  мешканцями  села  і  зараз  вона  здається  ними  в  оренду  різним  фермерським  господарствам  та  компаніям.    

 Успішно  ведуть  своє  господарство  на  свічківській   орендованій  землі:  ТОВ  “Баришівська  зернова  компанія»,   ТОВ  «Продсільпром»,  та  2  фермерські  господарства.

 Нажаль  зменшується  чисельність  тутешніх  мешканців. У  2001  році – 501  особа,  у  2009 – 453.  І  це  жителі  Свічківки  та   Хомовщини  разом.  У  березні  2012  року  на  території сільської  ради  у  селі Свічківка  та  хуторі  Хомовщина  проживало  482  особи.  За  2011  рік  населення  виросло  на  20  осіб  за  рахунок приїжджих  та  новонароджених.

Славне  наше  село  людьми,  які  тут  народилися.  Багато  з  них  займали  достойні  місця  в  суспільстві  за  різних  часів.  Це  і  військові,  і  медпрацівники,  і  педагоги,  і  керівники  підприємств  та  організацій  різного  рівня…,  та  й,  з  рештою,  прості  люди  праці,  які  славили  наше  село.  

Найвідоміші  наші  земляки – російський  та  український  піаніст, композитор  і  педагог  Григорій  Костянтинович  Мороз-Ходоровський,  син  поміщика   К.П. Ходоровського, народився  у  Кохнівці    2 грудня  1853  року. 

У  1865 – 1869  роках навчався  у  Лейпцизькій  консерваторії.

У  1870 – 1872  роках  навчався  в  Петербурзькій  консерваторії.  Далі  один  сезон  був  у  Веймарі  під  наглядом  Ференца  Ліста.

У  1875 – 1894  роках  вів  клас  фортепіано  в  Київському  музичному  училищі  Російського  музичного  товариства.

Від  1913  року  професор  Київської  консерваторії. 

По  революції  жив  і  працював  у  Севастополі,  де  організував  народну  консерваторію.

             Помер  1927  року.

Василь  Юхимович  Чечот – Народний  артист  України,  Заслужений  артист  України. 

Народився  у  Кохнівці  17  лютого  1934  року  у  селянській  сім’ї. Нині  проживає  у  місті  Дніпропетровськ.  Актор,   на  пенсії –  і  помічник  головного  режисера  Дніпропетровського  українського  академічного  музично-драматичного театру  ім. Т.Г. Шевченка.  За  43  роки  мистецького  життя  у  цьому  театрі,  сотні  ролей  зіграні  Василем  Юхимовичем.  В  молоді  роки,  свою  акторську  діяльність,  він  розпочав з Черкаського музично-драматичного театру імені  Т.Г.Шевченка. 

Богдан  Анатолій  Володимирович – генерал-лейтенант  Податкової  служби  України. 

Народився  у  Свічківці  21  вересня  1957  року  у  сім’ї  колгоспників.  З  ранніх  літ  трудився,  разом  з  батьком  Володимиром  Борисовичем,  на  комбайні  у  жнива,  на  хлібних  колгоспних  ланах.  По  закінченні  Свічківської  середньої  школи  навчався  у  Київському  інституті  народного  господарства  ім.  Д.С. Коротченка.  Працював  на  різних  відповідальних  посадах  Державної  податкової  адміністрації  України  та  міста  Києва.  А.В.  Богдан – великий  патріот  рідного  краю  та  палкий  футбольний  вболівальник. За  його  ініціативи,  та,  дякуючи  людям,  що  надали  добровільні  внески,  у  селі  Свічківка  весною  2009  року  розпочалося  будівництво  церкви  Святого  Миколая  Чудотворця  УПЦ  КП. 

Хотілося,  щоб  молоде  покоління  наших  односельців,  добре  знало  славну  історію  села  і  своїми  життєвими  успіхами  примножувало  її.

Матеріал  підготував  С.П.  Грищук.